Кризу замовляли? PDF Друк e-mail
Написав NRU misto   
Вівторок, 05 квітня 2016, 08:45

sokolovСтворюється враження, що шляхом формування нової коаліції і уряду має місце чергова спроба врегулювати політичну кризу організаційними методами, не ліквідовуючи по суті причин. Простіше кажучи, ми спостерігаємо знову за усуненням наслідків, а не причин.
Одні вважають, що основа усіх наших криз була закладена в період 1991 – 1994 років, коли нашій державі фактично залишилась стара влада, а не прийшов Народний Рух України, який зіграв основну роль у відновленні української державності. Інші вважають, що дисбаланс у розвитку держави був закладений в 1994 – 2004 роках, коли майже безконтрольно біднів народ на фоні зародження і збагачення олігархів. По-різному оцінюють період 2005 – 2010. Негативно – 2010 - 2014. І т.д.
Можна вважати, що усі згадані чинники сприяли виникненню і розвитку українських криз, зокрема нинішньої, але все – таки не вони є їх є основною причиною.
Аналізуючи весь період теперішнього відновлення державності України, зокрема, в порівнянні з іншими державами, виходить, що в основі наших кризових проблем є три речі: 1. насамперед ігнорування українським законодавством, 2. низькі доходи більшості наших громадян, 3. безробіття працездатних громадян. Ці чинники також спричиняють підвищену чутливість нашої держави до внутрішніх і зовнішніх впливів.
Багатьох проблем нашій державі, мабуть, вдалося б уникнути, якби влади в Україні враховували напрацювання багатьох поколінь українських лідерів громадської думки за весь період до нинішнього відновлення української державності включно. А так, вважалося, що ці напрацювання відповідають інтересам лише меншої частини українського суспільства. При цьому замовчувалися звитяжні сторінки нашої історії, наприклад Холодного Яру чи УПА. Всьому світу нав’язувалася думка про те, що українці не здатні керувати власною державою тощо. Образливо навіть згадувати, що вже у період незалежності державницькі ініціативи часто нівелювалися ще радянськими штампами - як Західно-Українські націоналістичні напрацювання з надуманим негативом.
Так, наприклад, ще в перші роки теперішнього відновлення української державності пропонувалося, творення паралельних структур як в правоохоронних (включаючи судову систему), так і в силових органах. У такий спосіб пропонувалося залучити до нових структур фахівців і максимально нейтралізувати антиукраїнські елементи. Тоді оцінювалося, що набуття новоутвореними структурам належного професіоналізму можливе лише через 2 – 3 роки. На жаль, це також не було почуте. Натомість тепер маємо наочний приклад успіхів і неуспіхів: доки розвивалися фактично паралельні структури (в системі МВС це поліція, а в системі ЗСУ це добровольчі загони) були помітні позитиви. А коли відбулося їх злиття з існуючими (фактичне перейменування міліції у поліцію і «влиття» добровольчих загонів у ЗСУ чи в нацгвардію) – з’явилися сумніви.
Все згадане можна і треба аналізувати якнайглибше – аби не допускати помилок у майбутньому. Але тепер доцільно зосередитися на першопричинах українських криз, зокрема, нинішньої.
Отже. ігнорування українського законодавства бере свій початок і продовжується від початку 90-х років минулого століття до сьогоднішніх днів. Ми вже навіть звикаємо не звертати уваги на невиконання законів!
На підтвердження такого висновку можна наводити тисячі прикладів, коли закони України або не виконувалися, або ігнорувалися, або «обходилися». У цьому контексті виникає необхідність також задуматися і в майбутньому не допускати до влади тих, хто і чому приймав закони України і як визначалися люди, які мали б їх виконувати тощо.
Очевидно, що для закріплення демократії в нашій державі треба насамперед дотримуватися власного законодавства. При цьому також, у відповідь на вимоги часу, необхідно постійно оновлювати і доповнювати українське правове поле в інтересах української держави, беручи приклад з демократичних країн.
Одночасно із дотриманням законодавства, необхідно запроваджувати нові схеми державного управління - також за прикладом демократичних країн.
Звичайно, в даному випадку йдеться не про єдиний спосіб утвердження демократії, а скоріше – про одну з її основ.
Низькі доходи (зарплати, пенсії, стипендії тощо) беруть свій початок також з минулого. Тепер вони все ще визначаються як частина собівартості кінцевої продукції або послуг по суті за радянськими схемами, хоча вважається, що у нас вже ринкова економіка і ринкові відносини. Тепер до цього ще додалася корупційна складова. Зараз, наприклад, в Україні є намагання встановити ринкові тарифи на енергоносії при збереженні радянських доходів. Абсурд?!
Тут варто наголосити на тому, що жоден український уряд не зробив нічого або зробив занадто мало аби незворотно перейти на підвищені, ринкові доходи українських громадян. З іншого боку, треба констатувати, що наші виробництва і сфери послуг часто технологічно відсталі та відсутня мотивація для їх оновлення. Це, у свою чергу, є основною причиною і одночасно передумовою поганої підтримки української національної науки.
І таких «тупикових» прикладів можна навести практично безліч.
Тему зайнятості нашого населення вже не раз порушували. На перший погляд дивно, що за усі майже 25 років структура української економіки по суті майже не змінювалася від економіки часів УРСР. За всі ці роки ми практично не створили нових галузей, які б дозволяли максимально забезпечувати себе як незалежну державу і замінити імпорт національним виробництвом, мало пов’язували наші виробництва з потребами внутрішнього і зовнішнього ринків тощо. В результаті - наша економіка стала катастрофічно залежною від зовнішніх чинників, а головне - від кон’юнктури на міжнародних ринках. Ми створили умови для масової контрабанди, підсвідомо забезпечили розвиток тіньової економіки з усіма наслідками. Її розмір тепер оцінюється на рівні 50% тощо.
Звичайно, за таких обставин не було змісту ні державі, ані власникам виробництв і послуг забезпечувати розвиток українських технологій, тобто дбати про майбутнє України. Адже простіше імпортувати іноземні наукові розробки і технології, ніж створювати свої. Виходить, що ми, у своїй держав, звикли жити сьогоднішнім днем.
В результаті, Україна з роками ставала все більш вразливою (у всіх аспектах) до зовнішніх чинників, що в кінцевому рахунку призвело до нинішньої агресії. Тим не менше сьогодні багато хто з гордістю рапортує про скорочення кількості співробітників. Але практично не чути про відкриття нових привабливих робочих місць. Чиновники і власники бізнесу мало задумуються над тим, що таким чином формують лави противників держави Україна.
Все це відбувається тому, що ніколи у нашій новітній державі не формувалася науково обгрунтована концепція розвитку держави, яка би базувалася на об’єктивній «інвентаризації» наших потреб і можливостей у розвитку, яка не раз пропонувалася на початку 90-х років минулого століття, але була проігнорована. Тут, звичайно, йдеться про те, хто мав би робити таку інвентаризацію. Очевидно, що в кожному окремому випадку необхідно створювати спеціальну групу, куди би входили представники і влади, і місцевих авторитетних людей і структур тощо. Без сумніву, що одна з основних вимог при такому підході – довіра до результатів інвентаризації як на місці, так і зовні. А це, знову ж таки, значною мірою залежить від авторського колективу, який її робить.
Очевидно, що в рамках імплементації згаданої концепції розвитку держави вартувало би забезпечити належний митний контроль – мінімізувати контрабанду; позбутися тіньової економіки; оптимізувати наявну економіку і науку та розвивати нові галузі, що б дозволило створити оптимальну кількість привабливих робочих місць і реалізувати принцип максимального самозабезпечення держави і нації у розвитку.
До сьогоднішніх днів ми, на жаль, не мали і не керувалися концепцією розвитку, а відтак прийшли до того, що, всупереч Конституції України, залучаємо іноземців до управління державою, тоді як було б цілком логічним і законним залучати іноземних науковців для формування концепції розвитку держави в цілому і окремих напрямків діяльності людини, зокрема – якщо не вистачає своїх талановитих і досвідчених науковців. А окремими галузям виконавчої влади, наприклад економікою чи фінансами, могли би успішно керувати українські патріотичні фахівці, які мають і український досвід управління, володіють сучасними науковими підходами і знають міжнародну практику. Наприклад, - В.Лановий, Б.Данилишин чи О.Шлапак та ін. Натомість ми доручаємо розбудовувати нам державу закордонним фахівцям, які, мабуть, абсолютно щиро хочуть це робити. Але об’єктивно ті, хто формувався не в українських умовах, не можуть відчувати всіх українських особливостей і переважно не мають повної відповідальності перед нашим суспільством. Таким чином, зокрема, ми робимо «вовчу послугу» нормальним нашим іноземним приятелям.
Підсумовуючи сказане, випливає незаперечний висновок – в Україні якомога скоріше таки необхідні глибинні, системні перетворення (або, як тепер прийнято говорити, - реформи), зокрема, у сферах політики, економіки та науки, які б сприяли формуванню і розвитку демократичної держави з ринковими відносинами і ринковою економікою.
Для врегулювання українських криз, в т.ч. нинішньої, насамперед було би доцільно зробити 3 важливих кроки: 1. Дотримуватися українського законодавства; 2. Змінити систему визначення доходів громадян за прикладом розвинутих демократичних країн; 3. Забезпечити оптимальну (з т.з. розвитку держави і задоволення потреб людей) зайнятість населення. Звичайно, що такі зміни не можна зробити за день, місяць чи навіть рік. Але сформувати і виконувати чіткий план – цілком реально в період творення коаліції та уряду.
Про це часто говориться, але мало робиться. Звичайно, що набуття, зокрема, правоохоронними (включаючи судову систему) та силовими органами потребує часу – на початку 90-х цей час оцінювався в 3 - 4 роки. Вчасно, на жаль, цього не зробили, можливо тому й переживаємо проблеми. Тобто, йдеться про додатковий доказ того, що у цьому аспекті треба починати з початку. Тут актуальним залишається така реальність: та влада, яка розпочне все згадане втілювати, зробить неоціненний внесок у державотворення, хоча тратить свою політичну перспективу.
У згаданому контексті ще з’ясувалося, що, окрім найвищої, необхідно забезпечити належну роботу середньої та низової управлінських ланок, оскільки, як свідчить український досвід, оновлення лише керівної ланки є неефективним.
Якщо ж не боротися і не планувати боротьби з причинами, а – з наслідками, то не вдасться «розрулити» теперішньої кризи і уникнути у майбутньому політичних криз по-українськи (і штучно створених, і прогнозованих).
Богдан Соколовський