Українській дипломатії – реформи, патріотизм, можливості та відповідальність PDF Друк e-mail
Написав NRU misto   
Вівторок, 12 квітня 2016, 20:47

sokolovПісля української поразки на референдумі у Голландії 6 квітня 2016 року, наступає період, коли треба зробити правильні висновки і приймати правильні рішення що робити, як жити далі. Причому це вже не залежить від очікуваних офіційних результатів, адже екзитполи виразно показали, що ми, на жаль, програли. В принципі, це було очікувано і прогнозовано.
У контексті згаданого референдуму, має право на існування думка про те, що трагедії для України не сталося. Однак, недооцінювати цього програшу не варто – якби там не було, голландський референдум висвітлив серйозні недоліки нашої діяльності з кордоном. Адже, нема гарантії в тому, що подібного програшу не було б в Німеччині, Франції, Чехії, Польщі тощо. А це вже була би біда.
Найгірше для нас, що ще може бути в згаданій голландській історії – призначення винного за радянською традицією. Чи буде це зроблено, чи ні – очікують в демократичних країнах. І по нашій реакції з цього приводу робитимуть висновок насамперед про те як далеко ми відійшли від Кремля і чи відійшли по суті взагалі.
У цьому зв’язку, треба віддати належне всім, хто докладав зусиль щодо схиляння голландців до підтримки Угоди про асоціацію України з ЄС. Насамперед йдеться про народних депутатів, волонтерів, українську діаспору тощо. Честь їм і хвала!
Водночас, треба відзначити, що їх робота була би на порядки ефективнішою, якби вона вкладалася в рамки системної, тривалої діяльності офіційних представників нашої держави у Голландії. Можливо, при такому розвитку подій, тепер ми би не аналізували програш, а раділи б з переможних результатів референдуму в Голландії.
Тут варто поставити запитання: а наші офіційні представники (дипломати) мали можливості працювати з народом, їх вистачає для цього, вони відчувають за це відповідальність тощо? Відповідь проста: «мабуть, що ні».
Зараз можна аналізувати хто більше винен, а хто менше - у голландському програші, чому, яку роль відіграв зовнішній вплив, що ми цьому протиставили і т.д. Все це, безумовно, можна і треба робити фахово – принаймні аби не допусти у майбутньому таких самих помилок. Однак, все це означатиме все-таки аналіз минулого. Живущим же потрібні дії на сьогодні і на майбутнє. А в цьому контексті, за прикладами інших демократичних країн, варто наголосити, що офіційні представнцтва України за кордоном (ЗДУ – українські закордонні дипломатичні установи) мали би виконувати чотири головні функції:
- Інформаційно-роз’яснювальну роботу;
- Економічне (бізнесове), включаючи науково-технічне, співробітництво;
- Політичну, включаючи багатосторонню, співпрацю;
- Консульську (правові послуги громадянам і організаціям) роботу.
Словом, треба відійти від радянських стереотипів діяльності, яка передбачала насамперед утвердження у світі радянського способу життя. Або, висловлюючись теперішніми термінами, треба серйозно реформувати українську дипломатичну службу.
Звичайно, дипломатична діяльність ефективна за умови відповідної внутрішньополітичної підтримки. В нашому випадку – реальної боротьби з корупцією і реальних реформ.
Значною мірою наші представництва за кордоном і закордонна діяльність у центрі зберегли імперські принципи тому, що на них відносно мало звертало увагу керівництво незалежної України. Ключову роль у їх діяльності відігравали і відіграють часто особи, які безпосередньо і опосередковано, не зважаючи навіть на їх патріотичні переконання, часто не свідомо, формувалися в умовах не українських стереотипів, а колоніальних принципів. Тут також не обійшлося без впливів наших споконвічних «друзів». Крім цього, відповідну роль відіграло і те, що центральні та периферійні органи нашої влади у цій галузі ніколи не були і не контролювали великих фінансових потоків.
Для прикладу: освідчений європейський громадянин (професор!) часто не знає де знаходиться Україна; а середньостатистичний пересічний мешканець будь-якої країни ЄС не знає, наприклад, про те які землі належали українцям до радянської окупації.; не знає про голодомор 1932/33 років; не знає про суть боротьби українців у Холодному Яру чи УПА; про державницькі напрацювання багатьох поколінь українських лідерів громадської думки; про російську агресію в Криму і на сході Донбасі; про справжні мрії українців у контексті євроінтеграції тощо. Часто про Україну європейці мають ту інформацію, у якій зацікавлені наші недоброзичливці. А вони, як правило, поширюють цю інформацію через владу і центральні ЗМІ за десятки, а то й сотні мільйонів доларів на рік. Ясно, що у нас таких грошей нема і найближчим часом не буде, аби нейтралізувати антиукраїнську пропаганду.
Неоднозначно сприймається те, що ми маємо понад 80 посольств у цілому світі – якщо вірити сайту МЗС України, а не менше, що би відповідало нашим фінансовим можливостям. Водночас усі наші закордонні дипломатичні установи (ЗДУ) і, відповідно, дипломати обмежені у своїй діяльності насамперед через брак коштів. Зокрема: обмежені у пересуванні в країні перебування, не мають коштів на оргзаходи тощо. Крім цього, наші ЗДУ – одні з найменших. Для порівняння: у ключових країнах ЄС українських дипломатів менше, ніж польських чи навіть білоруських. Поневолі у європейців виникає питання: кому більше потрібна співпраця з ЄС – Києву чи Мінську?
Очевидно, що через обмеженість фінансування, було би логічно розширити штати в українських ЗДУ в кожній країні ЄС за рахунок скорочення в РФ, Азії, Африці та Південній Америці (простіше кажучи – перевести посади) – ми ж взяли курс на євроінтеграцію, а значить маємо зосереджуватися на цьому напрямку. Таких прикладів у світовій дипломатичній практиці - багато.
Пізніше, коли наша країна стане багатшою, можна буде відновити нашу присутність у цілому світі. А тепер – нема грошей.
Але, для результативної роботи за кордоном, українські дипломати мають мати можливості працювати – аби від них вимагати ефективності.
У випадку оптимального розширення кадрового складу і створення нормальних умов праці, за кожним дипломатом у країнах ЄС та ін. демократичних державах доцільно закріпити посильний (для охоплення одним дипломатом) регіон і зобов’язати його (під чітке звітування в центр міжвідомчій групі, яка оцінює ефективність шляхом таємного голосування) співпрацювати з місцевими лідерами громадської думки, з місцевим бізнесом, з місцевими університетами, просто з громадськістю і з місцевими ЗМІ тощо. Робота з місцевими ЗМІ особливо важлива, оскільки кожний вільний європеєць віддає перевагу місцевим ЗМІ перед центральними. Ясно, що такий дипломат, крім патріотичних переконань, фахових навиків та інших українських чеснот, має досконало знати і мову країни перебування, навіть місцевий діалект, і особливості місцевого бізнесу, науки тощо. Такі приклади у світовій практиці також є. Їх варто вивчати і впроваджувати, беручи до уваги теперішні українські реалії.
Очевидно, що це один небагатьох способів, максимально ефективно сприяти вивченню та запровадженню в Україні європейських норм життя пересічної людини, що є основою теперішнього українського буття.
Практика показує, що системна робота при такому підході в ЗДУ може дати позитивний результат не раніше, ніж через рік.
Крім цього, запроваджуючи посилення відповідальності рядових дипломатів і послаблюючи її в окремих традиційно впливових осіб у всій дипломатичній службі (і в центральному апараті, і в ЗДУ), можна мінімізувати вплив на галузь неефективних працівників та антиукраїнських елементів (п’ятої колони) загалом.
Все це коштувало б набагато менше, ніж сьогодні виділяють наші опоненти на центральні ЗМІ.
Звичайно, треба працювати і з владою, і з центральними ЗМІ. Але цим могли б займатися виключно перша і друга особа ЗДУ.
В рамках реформування роботи за кордоном, враховуючи світовий досвід, українська сторона насамперед має сприйняти як незаперечний факт те, що в демократичних країнах думка населення формує думку влади, а не навпаки – як це було, зокрема, в СРСР. Референдум в Нідерландах це додатково підтвердив: відразу після опитування прем’єр заявив, серед іншого, що «з думкою громадськості треба рахуватися», хоча до референдуму подібних заяв не було.
Також варто наголосити, що тепер на душу населення в Україні припадає менше дипломатів (і в центральному апараті, і в ЗДУ), ніж в середньому у країнах Європи. Але за змістом роботи, її наслідками, зацікавленням тощо, українська дипломатія вимагає осучаснення. В т.ч. – у контексті євроінтеграції.
Так чи інакше, але підвищення ефективності української дипломатичної служби впирається у фінансування. Честь і хвала всім, зокрема народним депутатам, які (зокрема, при прийнятті бюджету) причетні до виділення навіть сьогоднішніх, явно занижених, коштів для забезпечення роботи за кордоном. Тут варто наголосити на тому, що віддача від роботи на дипломатичному фронті наступає лише через певний час. А тому нам треба звикнути, що дипломатію, як і науку, наприклад, далеко не завжди можна оцінити в грошах. З іншого боку, мусимо відверто визнати, що тепер дипломатія фінансується замало і часто працює по-старому, сама на себе. Отже, і це треба реформувати, адже колишні стереотипи відходять.
У згаданому контексті (обмежене фінансування дипломатії) не припустимо, наприклад, зменшувати фінансування інших галузей для збільшення видатків на дипломатію. Але збільшення фінансування закордонної діяльності за рахунок, наприклад, виведення з тіні української економіки – сам Бог велів. Адже не секрет, що приблизно половина нашої економіки в тіні. Це, в свою чергу, означає, що державний бюджет поступово може бути збільшений у два рази. А значить вартувало би визначити пріоритетні галузі (наприклад, охорона здоров’я, наука, дипломатія тощо), які першочергово треба дофінансовувати в рамках боротьби з тіньовою економікою.
Очевидно, що такий підхід мав би щонайменше подвійне позитивне значення, оскільки був би добре сприйнятий і в нас, і, зокрема, на заході, де дуже негативно сприймають факт існування тіньової економіки і закономірно пов’язують її з корупцією.

Богдан Соколовський