Загрози українській державності у випадку припинення зовнішньої агресії. Що робити? PDF Друк e-mail
Написав NRU misto   
Середа, 04 травня 2016, 23:17

sokolovПро основні державотворчі галузі мирного часу періодично згадують ЗМІ. Це енергетика і фінансово-банківська система – основа існування держави. А також: наука, освіта і технології – основа розвитку держави. Безумовно, важливими є й інші галузі. Наприклад, на сьогодні для України одними з пріоритетів є охорона здоров’я. Однак, все-таки гарантії державності забезпечують три перші. Решту можна створювати, розширювати, розвивати, згортати тощо.
Зовнішня агресія, окрім прямої шкоди, заважає розвиватися і відвертає увагу від розвитку згаданих визначальних галузей.
Ситуація у нашій фінансово-банківській системі тривожна, м’яко-кажучи. Відчутних заходів з її виправлення наразі не помітно. Тут барометром можна вважати курс національної грошової одиниці і «вартість» кредитів. Все це залежить і від нашої економіки (в даній ситуації – від діяльності Кабмінів України), і від Нацбанку. Втішає хіба-що певна стабілізація курсу і навіть укріплення гривні останнім часом, а все інше насторожує.
Відразу варто наголосити, що відновлення довіри до національної грошової одиниці наступає, як правило, через 4 – 5 років. З іншого боку, у світі важко назвати грошову одиницю, курс якої зменшувався б у кілька разів без реформи по збільшенню її вартості відносно долара.
У сфері української енергетики є і будуть у найближчі 15-20 років три основні галузі: газова, нафтова і електроенергетика.
У газовій галузі, безумовно, важливим є збільшення і зменшення тарифів, норм, субсидії тощо. Порядок і прозорість у цій галузі треба забезпечувати, зокрема, аби позбутися комплексу колонії в цій галузі. Однак, треба відверто визнати, що все це не призведе до якісних змін, зокрема – до розриву газових відносин з РФ. А нам зараз критично важливими є системні зміни, спрямовані на викорінення радянської ментальності і гарантуванні національної безпеки в галузі.
Основним нашим ресурсом тут є скорочення споживання газу (для прикладу: Україна донедавна споживала понад 50 млрд кубометрів газу на рік, а співмірна з нами Польща - 14 - 16, тобто більше, ніж втричі менше). Навіть наведений приклад свідчить про те, що нам треба серйозно скорочувати споживання газу. Над цим скороченням мають працювати майже весь уряд і вся влада, а не одне Міністерство енергетики і вугільної промисловості, як вважалося дотепер.
Оптимальна перспектива для нашої держави – вихід на самозабезпечення: споживати стільки, скільки видобувати, або ще й експортувати. Лише таким чином можна гарантувати національну безпеку у газовій галузі.
За оцінками фахівців, на все це потрібно 5-8 років.
А поки-що, вже зараз, Україні необхідно створити технічні можливості для збільшення загального обсягу добового відбору газу, аби проходити всякі можливі похолодання і мати можливість відмовитися від російського імпорту (навіть віртуального) за рахунок вже організованого реверсу та контрактування газу із західних держав. Є кілька варіантів досягнення цієї мети. Найдешевше, за попередніми оцінками, - збільшити до оптимального обсяг «підйому» газу із ПСГ (сьогодні це приблизно 200 млн кубометрів на добу при заповненні 31 млрд кубометрів і менше при меншому заповненні, чого замало у випадку значного похолодання в Україні). У цьому контексті, також варто фахово проаналізувати нові можливості, які з’являються у зв’язку з відкриттям терміналу зрідженого газу у містечку Свіноуйсце, в Польщі.
У нафтовій галузі головна проблема України – надмірний імпорт нафтопродуктів при наявності своїх практично не задіяних НПЗ. Справді, у нашій країні є 6 великих нафтопереробних заводів (НПЗ) і 7 газопереробних заводів (ГПЗ) з застарілими технологіями переробки, які колись були здатні переробляти понад 51 млн тонн нафти. Основна їх продукція – низькоякісні (за сучасними мірками) нафтопродукти, які ще мають збут за рахунок старої техніки, але через кілька років цього збуту не буде у зв’язку зі зникненням споживачів. Нафтопродукти для сучасної техніки і високоякісні бітуми (потрібні, зокрема, при будівництві доріг) здебільшого імпортуються. Власне у цьому й прихована основна небезпека. Адже, на перший погляд, цей імпорт здійснюється з кількох НПЗ, розміщених у різних країнах, що начебто забезпечує диверсифікацію поставок. Однак, більш детальний аналіз свідчить, що всі ці НПЗ певною мірою залежні від….. одного постачальника нафти, зокрема, - переробляють великі обсяги російської нафти. Тобто, керівництво НПЗ-постачальників нафтопродуктів до України певною мірою залежне від РФ. І не можна виключати, що на прохання російської сторони вони не займатимуть деструктивної позиції на українському ринку. А це також суперечить основним вимогам національної безпеки.
Один з способів вирішення згаданої ситуації – є створення в Україні сучасного нафтохімічного комплексу під безумовним впливом держави, який міг би міг виробляти сучасні високоякісні сорти автомобільного пального, бітумів і сировини для хімічної промисловості тощо. Зокрема, у такий спосіб держава могла б активно впливати на внутрішній ринок нафтопродуктів (в т.ч. на ціну і якість нафтопродуктів), забезпечити значну кількість робочих місць, зберегти національну наукову школу нафтопереробки тощо. Такий проект нафтохімічного комплексу в Україні, включаючи кредитування (а це приблизно 5 млрд доларів – за цінами 2007-го року), був повністю пророблений у 2007 – 2008 роках. Але, на жаль, цей проект не був реалізований. Зараз є сенс його оновити і реалізувати (це під силу Міненерго України за сприяння уряду і всієї влади), оскільки іншого варіанту для забезпечення реальної самостійності України в цій галузі не видно.
В галузі електроенергетики нашої держави найбільш дискусійною є атомна її складова (АЕ), яка здатна виробляти більше половини електроенергії. В цій галузі через низку об’єктивних та суб’єктивних обставин є залежність від РФ і по інженерно-технічній частині, і по ядерному пальному, і по особовому складу ядерної частини тощо. Не можна стверджувати, що російські реактори гірші чи кращі. Вони просто інші. І нам вони не підходять через свою, так би мовити, монопольність. І взагалі, в контексті диверсифікації, у світі нема держав, крім України, де імпортувалися б більше 6-ти атомних реакторів з одного джерела. Крім цього, будь-яка держава, яка пов’язує своє майбутнє з АЕ, розвиває свою науково-освітню школу. У цьому контексті, показовим є приклад Канади, де розробляються свої реактори (САNDU), хоча ця країна є сусідом потужної ядерної держави США і могла би запозичати їх розробки.
У нас частково, з часом, може бути знята гострота в постачанні з РФ ядерного пального за рахунок поставок аналога від японсько-американської компанії «Вестінгхауз».
Однак, для реального унезалежнення від теперішнього монополіста Україна змушена вживати радикальних заходів – переходити на неросійські типи реакторів, які б дозволили і зберегти АЕ, і забезпечити диверсифікацію. Найбільш перспективними партнерами могли би бути Канада і Франція. Словом, мова йде про поступове заміщення російських реакторів (по мірі завершення їх терміну експлуатації) на розробки інших країн.
До речі, унікальний досвід експлуатації неросійського реактора напрацьований нашим сусідом Румунією, яка відкрита для його запозичення.
Крім згаданого, Кабміну України було б доцільно зобов'язати державне підприємство "Східний гірничо-збагачувальний комбінат" у Жовтих Водах терміново наростити виробництво уранового концентрату до обсягів, необхідних для потреб українських АЕС.
Без сумніву, згадані радикальні заходи у сфері атомної енергетики не під силу лише Міненерго України. Його зобов’язана вирішувати вся влада.
І вирішити згадане питання в АЕ, за оцінками фахівців, можна за 4-5 років після запровадження правильних рішень.
В галузі електроенергетики важливо також дообладнати теплові станції (ТЕС і ТЕЦ) на спалювання вугілля газової групи, а не тільки антрацитної – тобто, технічно забезпечити станції вибором: «є антрацит – добре, нема – не проблема, як пальне використовується газова група вугілля (як, наприклад, у Польщі)». Це могло бути започатковано ще у 2015 році, коли у квітні, в Києві тодішній Президент Польщі Б.Коморовський оголосив про виділення Польщею приблизно 50 млн Євро на такі роботи. Подальша доля цього проекту і коштів не відома. А залом, за оцінками фахівців, для переобладнання всіх станцій потрібно 2-3 роки.
Про тривожні справи в українській науці засвідчують низка акцій науковців у Києві та в інших містах. Адже є істина – якщо держава не розвиває власну науку, то вона не має перспектив.
Детальний аналіз показує, що врятувати українську науку, при правильній системі освіти, можна в основному за рахунок двох узгоджених дій: оптимізації кадрової політики і оптимізації її фінансування. Крім цього, українська наука фактично не має жодного консолідуючого чинника, який би спонукав до дії у складних умовах.
Кадрова політика в сучасній науці за 25 років, на жаль, по суті майже не змінювалася. А довільне трактування законодавства і часто відсутність умов та вимог щодо актуальних проектів та розробок призводять до «консервації» наукових установ і відкидання нової думки. Часто молоде покоління шукає пристанища за кордоном, а не в Україні. Сучасна кадрова політика має виходити з того, щоб залучати до науки якомога більше талантів і має орієнтуватися на результат для суспільства. Заради об’єктивності, нагадаємо, що в минулому кадрова політика, серед іншого, була зорієнтована насамперед на результат для «оборонного комплексу». Для незалежної України пріоритетним є не тільки «оборонка», але й очікування всього суспільства.
Окреме питання - фінансування науки. Якщо лаконічно, то варто відзначити, що лише з бюджету на науку мало б виділятися не менше 1,7% ВВП (малося на увазі, що так фінансуватиметься фундаментальна наука) – це зафіксовано в законах від 13 грудня 1991, і від 26 листопада 2015 року. Ще приблизно стільки ж мала б виділяти економіка на прикладні дослідження.
Насправді ж за всі роки незалежності і тепер в Україні для фінансування науки і технологій виділялося в рік разом (з державного бюджету і від економіки) суттєво менше, що в сумі було приблизно на порядок менше, ніж у середньому в ЄС, не кажучи вже про світових лідерів розвитку. Варто відзначити також, що за цей час в окремих центральних органах нашої влади, на жаль, зникли науко-технічні підрозділи. У зв’язку з цим поневолі, серед іншого, виникає запитання: в якій же якості ми плануємо колись інтегруватися в ЄС і чи плануємо взагалі?
Отже: що робити? Де взяти кошти, аби негайно дофінансувати українську науку і таким чином врятувати майбутнє української державності? Адже грошей у бюджеті справді не вистачає ні для науки, ні для багатьох інших галузей, зокрема – для охорони здоров’я. А економіка – у стані стагнації, тобто не може повноцінно фінансувати прикладні дослідження. Це означає, що вирішувати проблему просто шляхом перерозподілу теперішньої, незмінної розхідної частини бюджету на користь науки НЕ МОЖНА.
Однак є кілька шляхів вирішення згаданої проблеми. Їх небагато, але є. Один з них – додаткове збільшення дохідної частини державного бюджету за рахунок детінізації економіки. А потім – перерозподіл його розхідної частини. Очевидно, що реальна детінізація економіки, окрім згаданого, мала би й інші багатоцільові позитиви. Тому для реалізації такого задуму, можливо, варто використати досвід активістів Народного Руху України початку 90-х років минулого століття, завдяки яким практично була ліквідована контрабанда, яка безпосередньо пов’язана з тіньовою економікою. Таким чином ми би всьому світу показали, що здатні вивчати, аналізувати і впроваджувати власні напрацювання, а не тільки просити допомоги в інших країн.
Зараз потрібно би визначити пріоритетні галузі в Україні, які мають бути дофінансовані з метою гарантій існування та розвитку держави, а потім вносити зміни у бюджет. Лише після цього, при надходженні додаткових коштів, вони відразу мають бути перенаправлені для витрат за пріоритетними напрямками без всяких непрозорих речей. Тобто без корупційних ознак.
Окрім фінансування науки і оптимальної кадрової політики, треба невідкладно відновити (запровадити) науко-технічні підрозділи в органах влади і забезпечити їх ефективність – з метою налагодження і підтримки міжнародної співпраці в галузі науки, техніки і технологій.
Очевидно, що основне навантаження із згаданого реформування української науки лягає на Міністерство освіти і науки України. Однак, лише це міністерство вельми обмежене у своїх можливостях, а тому з такими завданнями не може справитися. Потрібна підтримка всієї влади.
Фахівці стверджують, що, після запровадження згаданих перетворень, українська наука може посісти належне їй місце за 7 – 10 років.
У цьому контексті щонайменше дивує пасивність нашої держави щодо участі українських науковців чи у міжнародному, чи в регіональному, чи в рамках Балто-Чорноморського об’єднання, чи навіть виключно у національному проекті по нейтралізації ядерної зброї. Може щось подібне до «Манхеттенського проекту» тощо? Такий проект став би автоматично геостратегічним і був би спрямований не тільки проти російської ядерної зброї, але й – будь-якої, у всьому світі. Авторитет нашої держави піднявся би відразу в рази.
А так: вже 2 роки триває російська агресія проти України; РФ лякає весь світ застосувати ядерну зброю; а світ і ми, в тому числі, мовчить. Ми навіть нічого подібного не ініціюємо.
Чи можна нейтралізувати ядерну зброю, чи ні – мають відповісти лише науковці. Зараз такої відповіді нема. Але навіть самі дослідження з метою пошуку такої відповіді серйозно консолідує науковців. Тут поневолі обнадіюють слова великого вченого-ядерщика галицького походження Олександра Лейпунського: «все, що створено людиною, нею ж може бути нейтралізоване».

Богдан Соколовський

Останнє оновлення на Середа, 04 травня 2016, 23:24